Я Галерея. Львів.

28 вересня – 27 листопада 2022

Автори: Володимир Семків, Денис Шиманський, Василь Гриневич, Олексій Абрамов

Ідея створити цю виставку спала мені на думку в момент знайомства з молодими львівськими скульпторами, яких я вирішив представити як самостійне явище, що поступово проростає серед випускників Львівської академії мистецтв. Вони спробували відірватись від соц- і просто реалістичної скульптури як ремесла, яке було закладене від часів заснування тоді ще Інституту декоративно-прикладного мистецтва 1946 року.

Явищу нової скульптури притаманний реалізм, який є у всіх учасників виставки. Прості геометричні форми, абстрактність або філософія просторових інсталяцій – поки що рідкісне явище. Скульптори мислять предметом, серією і вибирають влучні, але традиційні матеріали. Авторів складно «звинуватити» в комерційності, відсутності новаторства, скутості або відволіканні від творчої лінії. Однак скульптура – це складний жанр, який потребує великих ресурсів і сили. Півміра сьогоднішнього часу в тих, хто залишиться в скульптурі, відмиратиме. Невдовзі з приходом нових поколінь художників і настанням епохальних змін відбудеться ще один процес трансформації львівської скульптури. Але на цій виставці ми говоримо про скульптуру саме сьогоднішнього дня й акцентуємо на поколінні, яке активно творить. Такі виставки дають можливість скульпторам подивитись на себе збоку та в компанії, побути поруч з колегами, а авдиторії – ознайомитись з явищем, яке, можливо, стане яскравим і самодостатнім у нашому сучасному мистецтві.

куратор, Павло Гудімов

Дерево, виклик, емоція Володимир Семків Як легкодоступне й відносно податливе для різьблення, дерево зацікавило художників і дизайнерів багато століть тому. Його траєкторія розвитку точно повторює загальний курс мистецтва протягом багатьох років: від використання переважно для вотивних і релігійних скульптур до його трансформації в абстрактні форми. Від полірування та фарбування до оцінення її природної якості та текстури деревина не лише набувала форм, які передбачали художники, але й її цінували за естетичну якість у незмінному вигляді. Всі ми захоплюємося генієм Пінзеля, який нанизував свої експресивні дерев’яні арабески на металевий джгут. Серед численних імен, які виокремлюються знаковими циклами української дерев’яної скульптури, Микола Малишко, Володимир Лобода, Роман Петрук. Майже неможливо коротко описати використання дерева в сучасному мистецтві. Універсальність стилів, технік і поєднань дерева з іншими матеріалами – незліченна. Та власне скульптура є тим жанром, де матеріал найбільшою мірою відкриває свою силу і красу. Володимир Семків працював у різних медіумах. Для нього ця варіація – не художнє судження, а необхідний вибір. Їсти паличками так само нормально, як і виделками чи руками. Різні обставини вимагають різних інструментів. Володимир намагається висловлювати ідеї за допомогою найбільш відповідних та доступних матеріалів і форм. Дуже часто на першому місці – медіум, а потім причини для цього. Іноді скульптор працює з тим, що йому подобається, з цікавості. Це часто експеримент, щоб поставити під сумнів свої попередні концепції та смаки. Конкурентність, інтрига, виклик – це те, що надихає автора на його шляху. Дивлячись на роботи Семківа різних років, а також безпосередньо на цю серію дерев’яної скульптури, можна стверджувати, що художники не повинні працювати лише з тим, що є найзручнішим і найвідомішим, тому що невідомість викликає сумнів та народжує іншу мову.

Наталія Туліна-Маруняк

історикиня мистецтва

Володимир Семків Народився 15 квітня 1983 в селі Прибужани, Кам’янка-Бузького району, Львівської області. Батьки – мама Люба, тато Славко – походили з одного села. Дві бабці – переселенки з Лемківщини. Має молодших брата і сестру. Іван та Оля – мебляр і архітекторка. Батько – інженер-механік, мама – економістка, займались підприємництвом: «Тато бізнесу не любив, був змушений цим займатися, бо мав дітей ростити. Ото на старість нарешті цього позбувся. Батько більше любив «гайки крутити», любив просто машини, разом з маминим двоюрідним братом мав ще транспортну фірму аж на дві машини». До школи Володимир ходив у Кам’янці-Бузькій, щодня долаючи в один бік приблизно два кілометри. З ранніх років любив ліпити з пластиліну – мама по п’ять пачок на раз купувала юному скульпторові. Першу вищу освіту здобув на юридичному факультеті у Львівській комерційній академії. Згодом працював у великій консалтинговій компанії – об’їздив майже всю Україну, захищаючи інтереси клієнтів. Як не дивно, маючи успішну роботу за фахом, яка гарантувала фінансову стабільність, душа прагнула іншого. Невдовзі Семків почав відвідувати вечірні курси рисунка при Львівській академії мистецтв, відтак з другої спроби вступив туди й від 2007 року навчався на кафедрі скульптури. Вирішальним для себе називає конкурентне середовище одногрупників, які мали попередню професійну підготовку: серед інших – Оленка Додатко, Роман Піх, Тарас Пилопонюк, Денис Шиманський. Саме з Денисом потоваришував, разом відвідували перші скульптурні пленери, брали участь в конкурсах, організовували виставки, працюють в одній майстерні на вулиці Зеленій у Львові. Із викладачів Академії Семків часто згадує Юрія Дворнікова, кераміста, який рисунок та й багато розповідав про скульптуру та мистецтво загалом. Також запам’ятався Микола Молчан. Володимир Семків згадує: «Пощастило, що потрапив по обміну до Ґданська. На 2–3 курсі ми з Денисом почали їздити на пленери, переважно до Польщі. Із вчителів запам’яталася Катажина Юзефович, вела загальну скульптуру. Ми мали два завдання: зліпити фігуру й подати концептуальний проєкт. А ще Маріуш Кульпа вчив рисунка. Він сказав мені: “О! Бачу, пан вміє малювати, але зробіть щось не таке…”. Гуртожиток був у центрі старого міста, але щоб жити там, платити за нього, ми з другом Марком погодились на реставрацію, померзли трохи на риштуваннях, та й заробили собі на пів року того гуртожитка. Загалом вразила свобода: у нас вчать робити, а в них – думати, як сказала керамістка Яніна Миронова. Також запам’ятався Ян Щипка, який є фанатом лиття. У вересні перед початком академічного року в Польщі вже понад 20 років організовують технологічний симпозіум із лиття чавуну. Туди приїжджає багато студентів, осіб 50, два тижні триває спільна робота, неймовірна тусня… Я ще три роки після закінчення Академії їздив туди…». «Мав цікаву історію з бакалаврською роботою. Я собі вирішив, що треба щось зробити для площі перед церквою УКУ. Відтак запропонував композицію «Мученикам УГКЦ»: змайстрував таких ажурних птахів, що скидаються на хрести, і закомпонував проєкт в ту візуалізацію, де тепер стоять мої скульптури перед УКУ… Тоді б не повірив, що в цьому місці справді колись стоятимуть мої твори. (Тут – про скульптурну групу для Українського Католицького Університету, студмістечко УКУ, 2017–2022, вапняк, Львів.) Магістерську роботу виконав на замовлення священника з Яворівщини, який надав мені повну свободу вираження. Виліпив її доволі модерністично. Триметрова постать-колона, яка стоїть у лісі, посеред дерев, вилита в поліефірній смолі. (Тут – про скульптуру «Святий Онуфрій» в урочищі Студинець, Яворівського району, Львівської області.) Насправді завжди щастило із замовниками. Я переважно займався публічною скульптурою, а от галерейний формат для мене рідкість. Нас так і в Академії скеровували: ви – монументальні скульптури, маєте робити монументи»